Вижити в Куяльнику - як особняки стали нетрами

Нетрі санаторію Куяльник

За період незалежності лиман двічі пересихав, і кожен раз це називали екологічною катастрофою. Пізніше вирили канал, який з'єднує його з морем, і Куяльник проголосили врятованим. З третього корпусу поступово розтягнули все, що якимось чином можна було продати.

Як зараз виглядають особняки, які пройшли шлях від улюбленого місця відпочинку багатіїв до аварійних будівель з бідуючими людьми всередині.

Санаторій змінив директора, а він, у свою чергу, найняв відому компанію, що управляє - цілий консиліум експертів розробив для курорту план реновації, що пролунав у всіх ЗМІ. Але вже навесні проект заморозили після оголошення карантину. Діючі корпуси віддали під обсервацію для заражених на коронавірус.

Радянські інтер'єри холів і коридорів, занедбаний корпус, санаторний басейн, та й сам лиман користуються особливою популярністю серед фотографів.

У свій перший приїзд на Куяльник вісім років тому я вибрала випадкове оголошення в мережі серед безлічі інших. Знайшла найбільш грамотно написане, оскільки розмиті фотографії мало про що говорили.

Незмінно тільки одне - життя на найближчій вулиці. Люди заробляють орендою, трансформують свої будинки прибудовами жахливих форм і хочуть кращого життя. У кого-то виходить налагодити побут. Інші, описуючи свою квартиру, продовжують використовувати слова «цвіль, холод і таргани».

На наступний день я пройшла далі по дорозі між корпусів і опинилася перед двоповерховим будинком. Складно було визначити його початкові обриси, а тим більше - назвати колір. При цьому за безліччю прибудов ще вгадувався особняк початку ХХ століття. Фарба на високих дерев'яних рамах давно рассохлась, балюстради під вікнами прикрашала павутина тріщин - практично всі кричало про бідність. Буяння зелені пом'якшувало картину цьому життю.

Поруч з пивними пляшками і попільничками у порога стояли миски для тварин. Пещені, еталонно круглі коти обліпили ґанок - впевненість у завтрашньому дні тут надихали тільки вони. З під'їзду, накульгуючи, вийшов дід, сів біля котів і заплющив очі від сонця.

Пролунав дзвін. Навіть якось милостиво стало, але швидко пройшло. З розкотистим матом зграйка підлітків пронеслася повз на велосипедах. Дід жбурнув їм услід порожню пляшку. Неділя, і, схоже, всім їм тут більше зайнятися немає чим.

Звідси можна було розгледіти ще кілька таких же житлових будинків, за ними поблискував церковний хрест. Всі споруди відносилися до Лиманної вулиці, як і приватний сектор перед санаторієм. У цьому місці на кордоні світів - і не лікарня вже, і не село ще, і вже точно не місто.

Кутова гостра вежа пансіонату повільно відділяється від тіла будівлі значною тріщиною.

Підходжу до будівлі з загостреними башточками. Біля «замку» навіть вціліла бруківка. Мощена стежка веде у двір, де будинки буквально врізаються в схили.

У дороги виблискує гараж, більше нагадує кастомнмне СТО. Замість вивіски на сітці біля нього розвішані металеві запчастини - будь який автомобіліст що зазнав катастрофи, прийме блиск цих колісних дисків за промінь надії. Всередині гаража двоє, схоже, батько і син.

До них поспішає жінка з тарілкою печива, простягає її чоловікам в робі, запитує, як їхні справи. Помітивши, що я уважно розглядаю будинок, жінка підходить і запрошує зайти на чай, розповівши, що у неї зберігаються листівки із зображенням будинку, який мене так зацікавив.

Гостинну господиню звуть Валентина. На її кухні тепло, пахне здобою і сухими травами.

Господарський будинок в глибині саду побудували ще до війни. Гостям були не настільки важливі умови життя, цінувалася сама локація - Куяльник.

Вся споруда здавалася досить дивною. Тут знайшли застосування різні текстури: на грубій цегляній стіні полотняне драпірування з кошенятами, в глиняному глечику оберемок сухої лаванди. Люди місцеві, по можливості залишають ці місця.

Стало так тихо, як буває лише далеко від міста. Береги лиману мирно дихали за вікнами, ламке нічне повітря сочилося з-під дверей. Десь далеко гавкіт собак зрідка змушував вібрувати нерухомі травневі сутінки.

- Чому їдуть? Ви краще запитайте як. Захворіє стара, або самотнього старого забере до себе син доглядати. Ось, вважай, і поїхав. Якщо у молодих гроші з'являються, відразу збігають в місто. І правильно, що їм тут робити? Тільки пити. Ні, ми їхати не хочемо, тут будинок, кімнати здаємо, гості наші з року в рік повертаються.

«Вище, на вул. Лиманній (с. Латівка), є магазин і ще два на території санаторію, але всюди прострочення! Про свіжий хліб забудь. Навпроти заброшки (третій корпус санаторію "Куяльник" пустує більше 10 років) невеликий базар - туди за фруктами.

Валентина з гордістю показує автентичні сходи, які відреставрував її чоловік. За літо вдалося назбирати, щоб зробити ремонт. А ремонт різних масштабів тут потрібен завжди: то зсув, то дощі заллють, то будівля дасть нову тріщину. Одні злидні.

Але найбільшою проблемою на Куяльнику, за її словами, стали не природні катаклізми, а безвідповідальність сусідніх сіл. Живуть на плато (пагорбі) люди скидають відходи на схили, використовуючи узбережжя лиману як стихійне звалище.

Валентина показала, як сортує своє сміття, і з досадою зауважила, що її ініціативу не підтримують сусіди, а вивозити все доводиться аж до міста.

На противагу трьом суворим "свічкам" радянської епохи дореволюційні будівлі мулової лікарні були приземкуваті і пишно прикрашені архітектурним декором. Одну з них вінчала ажурна ротонда, а біля входу розташувалися побиті часом скульптури і фонтани.

Лиман іскрився. Сьома ранку - кілька людей вже стояли по коліно в колючій солі. Протилежний берег з панельним районом підсвітило сонце. Геометрія будинків здавалася безглуздою і чужорідною на тлі бархатистої поверхні Куяльника.

Для департаменту охорони культурної спадщини ці куяльницькі будівлі - пам'ятки архітектури місцевого значення, які втратили те, що необхідно охороняти. До пам'ятників відноситься і церква Цілителя Пантелеймона, зведена в 1886 році.

Старі двоповерхові будинки Куяльника це перероблені під гуртожитки дачі заможних одесців 19 сторіччя.

"Це колишні гуртожитки працівників курорту. Там живуть справжні аборигени Куяльника. Моя мама колись навіть кімнату отримала, але добре, що змогли тут відбудуватися, нам ще пощастило, а там життя несолодке".

Для комунальних служб - це частина «Укрпрофоздоровниці». Продати кімнати неможливо, у мешканців немає документа про право власності, всі тут - довгострокові орендарі.

Нинішні працівники санаторію не вважають житло колишніх колег частиною курорту. "Ті люди самі вибрали, як їм жити", - каже санітарка і поспішає до бювету. Такі нетрі Куяльнику, персонал санаторію не хоче бачити.

Раніше в адресній графі прописки значилося: "курорт" Куяльник", корпус №, квартира №". Після потужного зсуву в 2010 році адресу гуртожитків змінили на вулицю Лиманну, щоб санаторій міг дистанціюватися від перманентних проблем своїх сусідів (по факту на території санаторію).

Будинки вистояли, але всі ілюзії про можливу допомогу з боку адміністрації курорту були поховані під шарами грунту. Мешканцям все ж запропонували відселення в багатоповерхові корпуси санторію, але ті не опалювалися взимку. Довелося зміцнити аварійні старі споруди і жити в постійному страху опинитися засипаними землею.

З історії

Слава лиману в минулому столітті облетіла Європу, залучаючи величезну кількість людей. Задокументовано прибуття в порт англійської яхти, на якій плив аристократ з сім'єю заради знаменитих грязьових ванн.

Але, на жаль, після революції на «Куяльник» дісталася і радянська тенденція позбуватися від імперської помпезності. Будиночки для прислуги перетворювалися на склади, дачі зовсім зносилися. Герби, мармур, вітражі зникали як надлишкові елементи.

Влада розпорядилася спроектувати більш місткі сучасні корпуси - скромні, без надмірностей. Необхідний простір очистили, знищивши частину дач заради будівництва світлого майбутнього. Три бетонних гіганта підперли схил гори і зверхньо спостерігали за в'яненням старої лікарні.

Зараз навколо санаторію

Зима 2020 року. І я знову стою перед двоповерховим гуртожитком. Архітектурний франкенштейн за минулі роки горів, місцями порожевів, ще густіше обріс балконами і прибудовами. Вигляд будівлі безперервно трансформувався - так, наприклад, вона втратила балкон над центральним під'їздом і змінила вікно праворуч на «бійницю».

У ніг в'ються собаки. Древній, але все ще глянцево-чорний «Мерседес» заїжджає через арку на задній двір. По той бік будинку його мешканці дали волю фантазії: у когось свій вхід на другий поверх, у сусіда праворуч троянди, а зліва навіс для машини і мангал. Хаотичні насадження складно назвати садом, але якщо придивитися, то виявляєш грядки серед клумб.

На ганку жінки в халатах і спортивних костюмах жваво розмовляють. Поруч возяться діти. Побачивши людину з фотоапаратом, жінки починають різко жестикулювати, обурюватися. Але варто підійти ближче і пояснити мету візиту, їх гнів змінюється поблажливою посмішкою.

- Підемо, підемо! Зараз вам все покажу. Почнемо з сортиру! Ох красиво там, казка! Я серйозно, у нас до сих пір загальні туалети. Не всі в кімнатках змогли свої зручності влаштувати.

В такт перерахуванню всіх комунальних бід сусідки синхронно кивають головою.

Жінка з чашкою чаю в одній руці іншою рукою гладить по голові дитину. Вона сидить на кам'яному парапеті і починає говорити, навіть не піднімаючи на мене погляд: "Четверо дітей, четверо... Молодшій два місяці, спить зараз. І ось скільки себе пам'ятаю - вогкість в кімнатах, всюди грибок. Боремося, а він повертається. Хоч змогли розширити площу трохи".

- На прибудови не вимагають дозвіл?

- Ха! Нас періодично штрафують, бля*і такі. Але, як бачите, нічого не демонтують. Нехай по центру пройдуть, подивляться, як там будинки спотворюють. А ми виживаємо.

Під'їхала машина, звідти висипали школярі. Помилково вважати, що "між світами" застрягли тільки пенсіонери. Ті самі колишні працівники санаторію отримували кімнати, створювали сім'ї, в яких народжувалися діти, а тепер вже онуки. З'ясувалося, що на навчання хлопців возить сусід, якщо пішки - хвилин сорок, але через залізничний переїзд. Єдиний автобус не їздить біля школи.

"А знаєте, чому у нас дах новий?" - жінка, яка хотіла показати туалет, аж скрикнула від радості, що може повідомити мені новий факт з їхнього життя. "У чотирнадцятому році ми горіли! Вночі. Сусідку лежачу наші чоловіки на руках виносили, поки пожежники шукали, де воду взяти. В результаті гасили солоною водою. І тільки після цього нам поміняли дах, проводку, поставили вікна".

Старенька на розкладному стільці прошепотіла: "Спаси і збережи".

Вбивства і смерті в Куяльнику

Весна створювала для цього особняка естетичний камуфляж, але взимку цвіте тільки цвіль на стінах. Дороги навколо ховаються під шаром в'язкого бруду без цілющих властивостей. В оточенні голих дерев і чагарників будівля здається беззахисною, сутулою, ніби людина, яка стиснула плечі від холоду.

Багато різного бувало на Куяльнику з розповідей, і вбивство дівчини, часті бійки з місцевими, повішення хлопця та подейкують що йому "допомогли" за борг, навіть відпочиваючи випадали з балконів розбиваючись на смерть. Підробна (палена) горілка - отрута із магазина під дахом поліції. Сама поліція тут не буває, боїться заїзжати, на виклик скажуть що немає вільного патруля.

В Куяльнику не раз падали літаки. Льотчики нажаль всі загинули. Один випадок найстрашніший,  коли літак впав в 30 метрах від будинку Валентини, яка гостинно запросила до себе. Інші пілоти літаків спасаючи життя одесців відводили як могли залізних птахів подалі в Куяльницький лиман. Після чого їх вже навіть не змогли дістати і поховати по людськи. Мул лиману відразу засмоктував літак разом з людьми навічно.

Ще моторошна історія на Куяльнику трапилась у 80-ті роки. Тоді неподалік корпусів знайшли відрізану голову людини, без тулубу. Як це трапилось і подробиці обставин жахливого вбивства невідомі й до сьогодні.

Серед таких умов тут ще продовжується життя одесців. Волею неволею опинившихся на узбережжі гирла Куяльницького лиману.

Мітки Інфо: hetto, нетрі Одеси, тру що би, бідність, екстремальне виживання, вбивство, смерть, руїни, гетто, обездолені, аварійне житло, катакомби, дачи, знедолений Куяльник, злидні.